ГЛАВА ШОСТА. ПРОЕКТ КОЛІБРІ

  Цвинтар 12:42.

  Це був похмурний день. Сонце було затягнене хмарами. Віяв легенький вітерець, та розхитував калитку, яка служила входом до одного з нагробків. Навколо багато схожих надгробків, кожен різнився лише зображенням померлих людей, датами їхньої смерті та побажання від близьких людей. Нажаль, сьогодні у них буде поповнення.

  По дорозі цвинтаря, без поспіху їхала катафалка, а ззаду неї декілька десяток людей. Серед них ми можемо впізнати батьків Марії, а також Івана Федоровича. Усі були у розпачі. Бачила би Маша свої похорони.

  Гроб був закритий, воно і не дивно, після такого удару об землю дівчина мала не дуже добрий вигляд, тому краще так, але це все пусті балачки. Правда у тому, що у середині було пусто.

  Під молитви батюшки усі дійшли до місця поховання. Її було вирішено поховати на старому кладовищі біля покійного діда. На це рішення наполягала мати, тому що для її батька Марія була всім, та перед своєю смертю просив захистити онучку, але вона не впоралась.

  Перед тим як опустити гроб всім дали сказати щось наостанок. Загалом, більшість лише підійшли, та подумки попрощались. Мати не могла стримати сліз. Хоч батько весь час намагався її заспокоїти, але йому самому не було легше.

  Вдалині, за похоронами стоячи спостерігав Андрій. Одягнений у чорні кросівки, штани, сорочці, а зверху чорною весняною курткою, котру він не застібнув. Його ніхто не помітив, окрім самого Івана Федоровича, який, дивлячись по вигляду обличчя, очікував побачити його.

  Коли все закінчилось, всі збирались їхати у кафе. Іван сказав, що дожене їх, хай їдуть без нього. Тим часом чоловік пішов у сторону хлопця. Сам був також одягнений у все чорне, навіть незвично бачити його не у поліцейській формі. Андрій у цей час уже сидів на лавці, та очікував співбесідника. Біля нього лежала парасолька, на випадок дощу.

  Чоловік, підійшовши до Андрія сів біля нього, почалась розмова:

-          Вона у безпеці? – промовив Іван.

-          Так. А як себе почувають її рідні? – відповів Андрій.

-          Вони втратили свою дитину, як вважаєш?

-          Так потрібно було.

-          Слухай, коли ти мене зустрів, та сказав, що допоможеш Маші, я не думав про такий кінець. Ще та дурна гра, хто взагалі її на ці подвиги кинув?

-          На ній було декілька вбивств, ти що думав, її так просто відпустили би?

-          Знаєш, я не перший рік працюю, не треба мене за дурня брати. Ти раптово з’явився та зумів мені повірити тобі, ти не простий хлопець, та і маєш зв'язок до цих вбивств. Тим паче, так гарно провернув смерть Марії…

-          Чули про приказку «Мало знаєш – краще спиш»? – перебив промову Івана. – Ви знаєте стільки, скільки вам дозволено. Подякуйте, що самі живі ще залишились, та і Маша у безпеці. У неї почнеться нове життя, та я запевняю, за нею наглянуть.

  У цей момент почався легенький дощ, та вдалині почав гриміти грім. Андрій розкрив свою парасольку.

-          Мені пора, та і вас чекатимуть, бувайте. – Андрій встав та почав йти до виходу з кладовища.

-          Стривай..- потягнувся до кишені та дістав біле намисто. - Це напевно наша остання зустріч. Передай Марії, а також скажи що я завжди буду радий її бачити, якщо вона знайде можливість у майбутньому завітати до мене.

  Хлопець повернувся до Івана.

-          Земля кругла, дасть бог, ще побачимось. А ваше повідомлення я передам.

  Після цих слів Андрій пішов, та залишив Івана Федоровича наодинці зі своїми думками. Сам чоловік дивився у низ на калюжу, та злегка змок від дощу. У відображенні бачив небо. В голові чоловік прокручував останні слова хлопця «Дасть бог, ще побачимось».

-          Дасть бог? Через наш похмурий світ починаєш сумніватись є цей бог чи нема його. – промовив наостанок Іван та пішов також на вихід.   

ПРОЙШЛО 10 МІСЯЦІВ

25 лютого 2010 року 10:32. Україна, Київ, вул. М. Грушевського, 5. ВРУ.

  Величезний округлий зал, безліч депутатів та журналістів на балконах зустрічали нового президента України. Віктор Федорович крокував до трибуни. Справа та зліва півколом були розташовані ряди робочих місць, за якими сиділи народні депутати України. Трохи далі по периметру розташовувались колони, які підтримували балкон. Перед президентом розташовувались трибуна, трохи далі місця спікера ВРУ, а над ним на стіні висів прапор України в центрі котрого був розташований герб України.

10:42.

 

  Після закінчення інавгурації. Віктор Федорович промовив свою першу промову на посту президента України.

Шановні народні депутати! Дорогі співвітчизники!

  Щойно я склав присягу президента України. Що я відчував, тримаючи руку на Святому Пересопницькому Євангелії?

  Відповідальність і смиренність. Перед народом України, який у ході вільного волевиявлення віддав за мою кандидатуру більшість голосів. Перед Всевишнім, волею якого я вступаю на пост глави Української держави в такий непростий для неї час.

  Вибори завершилися. Весь світ визнав їх демократичність. Український народ сказав своє слово, і міжнародна спільнота підтвердила, що Україна - вільна держава, де права і свободи громадян є найвищими цінностями, і де вибір народу не може бути поставлений під сумнів жодними проявами чиєїсь недоброї волі.

  Сьогодні сторінку президентських виборів 2010-го року перегорнуто. За нею розпочинається наступний період нашої новітньої історії.

  Країна перебуває у вкрай складній ситуації - відсутність державного бюджету на поточний рік, колосальні борги по зовнішніх запозиченнях, бідність, розвалена економіка, корупція - ось далеко не повний перелік бід, з яких складається українська реальність.

  Незважаючи на це, я вважаю, що державу можна не лише врятувати від соціально-економічного колапсу, але й швидко вивести на шлях прискореного розвитку.

Я знаю, що і як потрібно робити.

  Дуже гарно була написана промова, настільки гарно, що сам Віктор майже не піднімав очі, та дивлячись на нього читав кожне слово. Погано поставленні наголоси на третину слів негативно позначилися на репутації президента. Незважаючи на це, більшість депутатів майже не слухали главу держави. По їхнім поглядам вони чекали скорішого кінця цього урочистого заходу.

  У кінці промови всі аплодували Віктору, після чого заграв гімн України.

Тим часом:

Швейцарія, Цюрих. Поштове відділення.

 

  З поштового відділення виїхала машина Fiat Fiorino. У середині було п’ятеро чоловік, а також $42,9 млн. Кожен з них були одягнені у світлу сорочку, а також чорні класичні штани, на головах були маски, які приховували їх обличчя. По очах було видно радість та шок з того, що вони пограбували поштове відділення.

-          Чорт, Домініко, досі в це не можу повірити. – сказав до водія, чоловік, що сидів на переднім сидінні біля нього.

-          Хасан, рано радіти, треба кудись діти машину.

  Тим часом А́ртур на задньому сидінні зловив поліцейську хвилю:

«Fiat Ducato, повторюю Fiat Ducato білого кольору…»

-          Вони не ту машину шукають. – Посміявся Хасан. – Дурні лягаві.

-          Так, зараз заїдемо у провулок, поділимо гроші та розбіжимося. Далі кожен сам за себе.

  Будинки в тому місті були невеликі, але провулків було вдосталь, тому чоловіки швидко заховались в одному з них, та почали ділити гроші. В загальному кожний отримав по $8 млн. Та кожен побіг у своєму напрямку.

  Артур поки ділились гроші переодягнувся, та поклав речі до себе у сумку. Частину грошей він помістив до себе у рюкзак, іншу частину також поклав у сумку. У джинсах, та у кофті з капюшоном він спокійно покрокував додому.

  Хлопцю було лише 25 років, та жив він в одному з цих маленьких домівок. Працював на радіо, але часом працював найманцем, тому з криміналом він був давно знайомий. Це і не дивно, його батьки загинули, коли хлопцю було лише 19, та залишили його з маленькою Анікою, якій було лише 10 років. Рік тому вона тяжко захворіла, та потребувала дорогого лікування. Звісно вони не могли собі це дозволити. Їм і без цього було важко. Тому хлопець почав займатись темними справами, щоб урятувати свою єдину близьку людину.

  Прийшовши додому все було дуже темно та тихо. Артур швидко заховав гроші у підлогу, та пішов у кімнату до сестри. Аніка тим часом дивилася новини по телевізору, та відпочивала на ліжку. Уся двокімнатна квартира виглядала дуже бідно. Голі стіни, мінімум меблів. Напевно найдорожче, що залишилось у квартирі це холодильник, та телевізор у Аніки в кімнаті.

-          Привіт Аніка. – зайшовши у кімнату промовив Артур.

  Його обличчя було замучене, злегка в зморшках, підстрижений під 1 мм, на лівій щоці знаходився шрам у вигляді косої лінії.

-          Як ти? – підійшов та сів біля сестри.

-          Це було твоїх рук діло? – не зводячи очей з телевізора, злим поглядом питала дівчина.

-          Ти про що? – роблячи вигляд наче не розуміє про що вона говорить.

-          НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ! – глянула на Артура тим самим злим поглядом. – Ти зовсім з глузду з’їхав? Ти про мене подумав, як я буду якщо тебе піймають?!

-          Якраз за тебе я і подумав, подивися як ми живемо. Майже усі меблі довелось продати, щоб було що поїсти, я працюю на тій довбаній роботі, за копійки, щоб дістати тобі ці таблетки. На нас усім начхати, навіть держава не допомагає, що мені залишається робити?! Я не хочу тебе втрачати, ти все, що у мене є. – почав сваритися Артур.

-          Я також не хочу тебе втратити, тому я прошу не лізь більше нікуди.

-          А нам більше не доведеться. У нас тепер стільки грошей. Ми можемо тебе вилікувати, та почати нове життя, щасливе життя.

-          Це ж скільки грошей ти маєш тепер, тобі треба тікати з країни.

-          Нікуди я без тебе сонечко не втечу, ми втечемо разом, у Германію, там тобі й зроблять операцію, а за паспорти я домовлюсь.

-          І що нам зараз треба робити?

-          Зараз, я зателефоную своєму другу, та домовлюсь, що завтра ми будемо вже в іншій країні.

-          Добре, то мені збирати речі?

-          Бери лише найнеобхідніше, багато не бери, що треба буде докупимо.

  На цій ноті хлопець вийшов з кімнати Аніки та попрямував на кухню поїсти, та зателефонувати знайомому.

  Проходячи повз кімнати з виходом, Артур помічає чоловіка який знаходиться у нього в квартирі, стоячи дивиться у вікно. Він був одягнений у класичний сірий костюм, мав старий вигляд, та сиве волосся.

-          Доброго дня Артур. – промовив грубим голосом чоловік.

-          Ви хто!? – здивовано питає Артур, та тягнеться до ножа біля столу.

-          Я б на твоєму місці двічі подумав.

  Одразу біля виходу, та зі сторони кімнати Аніки з’явилися пару чоловік, та націлились пістолетами у Артура. Він відразу перестав тягнутись до ножа.

-          Правильно, навіщо нам турбувати зараз твою сестричку. – в цей момент чоловік повернувся вже до хлопця. – Сідай, давай поговоримо.

  Вони обоє сіли за стіл. Двоє охоронців поки опустили пістолети.

-          Що вам потрібно? – зі страхом питає Артур.

-          Скоріше не мені, а тобі потрібно. Я знаю, що у тебе хвора сестра, яка потребує операцію, а також знаю, що ти зараз у розшуку, через пограбування почтового відділення. Я можу тобі допомогти, але мені потрібна послуга.

-          А якщо я відмовлюсь?

-          Якщо ти відмовиш мені, то через п’ять хвилин тут буде наряд поліції, який тебе заарештує. Та навіть, якщо ти встигнеш втекти, то далі цього міста ти не зможеш цього зробити. А далі, якщо ми тебе знайдемо ти помреш, якщо поліція – сядеш  за грати. У тому та іншому випадку ти залишаєш свою сестру наодинці. Або ти мені допомагаєш, я роблю так, що про тебе ніхто не згадує, твоя сестра лікується у найкращих спеціалістів, та усі гроші залишаються у тебе.

  Після малої паузи, хлопець промовив:

-          Що потрібно зробити?

-          Вірний вибір Артуре. Ти дуже здібний хлопець, та завдання такого класу прямо по тобі.

  Дістав документи, та протягнув хлопцю.

-          Проглянь усе, що там написанно. Там план будови готелю «The Peninsula Paris», а також ресторану «Пти Камбодж».

-          Вперше про них чую.

-          Не дивно, вони знаходяться у Франції. У тебе випала можливість потрапити у Париж.

-          З якого такого дива мені потрібно туди?!

-          Там буде проходити неофіційна зустріч президента Швейцарії з президентом Франції. Ти будеш у ролі охоронця Арнольда Коллера.

-          Вам, що бракує охоронців?

-          Твоя задача буде не охорона президента.. По нашим джерелам, там будуть люди з України, так званні Колібрі. Їхня ціль нам не відома, на що здібні Колібрі ми також не знаємо, але якщо вони прямують туди, то діло набувають світового масштабу.

-          Так чому саме я?

-          Ти майстер непомітно прокрадатися, та зникати, я хочу, щоб ти довідався про плани Колібрі, та який вони мають зв'язок з Францією.

-          Це все? Я буду вільний, а Аніка здорова?

-          Так, про тебе, та про твою частину грошей більше ніхто не згадає, твоя сестра буде жити, ти навіть зможеш залишитись в країні.

-          Добре, з чого починаємо?

  Сивий чоловік повернувся до одного зі своїх охоронців та промовив, щоб він привів сюди Аніку. Через мить дівчина опинилась з ними у кімнаті, вона була в істериці. Намагалась битися та кричала.

-          Зупини її, наче буде погано. – промовив чоловік.

-          Аніка, зупинись! – крикнув Артур. – Ці люди нам не вороги, вони запропонували нам допомогу, як тебе вилікувати, та як мені втекти від арешту.

-          Ти мені сам сказав, що то було останнє діло! – мовила дівчина.

-          Заспокойся, це нічого кримінального, Артур буде працювати на президента. – мовив сивий чоловік.

-          Що, президента? – здивовано запитала Аніка.

-          Досить розмов, збирайте речі, та поїхали, по дорозі почитаєш документ.

-          А куди ми їдемо? – запитав Артур.

-          В місце, яке виглядає дещо краще, ніж ця халупа. Давайте, хутко!

  Артур та Аніка поспіхом узяли найнеобхідніше, гроші хлопець не діставав, тому що не хотів щоб хтось дізнався їхнє місцезнаходження, тут вони будуть у безпеці. Через хвилин десять брат із сестрою покидали домівку в котрій прожили все своє життя.

25 лютого 2010 року 22:10. Україна, база «Організація»

«Любий щоденник, сьогодні рівно 10 місяців, як я стала Колібрі. Все, що залишилось у мене від старого життя, це напевно лише ім’я – Маша. За цей час, я ні разу не підіймалась нагору, що відбувається у світі мені мало відомо. Але правду кажучи я не сильно засмучена. Людина до усього звикає, так і я.

  Тут дуже цікаво, дні проходять наче щось схоже зі школою, з понеділка по п’ятницю у нас уроки, на вечір вільний час, далі вечеря, та спати. У суботу зазвичай у нас різні практичні навички, а у неділю повністю відпочиваємо. Сьогодні до речі четверг.

  За цей весь час я опанувала Англійську, Німецьку, Французьку, а також Португальську мову. Я навіть не могла подумати, що зможу так багато опанувати в такий короткий проміжок часу, але все одно є куди рости. Також мій паркур тепер куди краще, стріляю куди точніше, а мої навички боротьби неперевершені. Андрій мене багато чому навчив.

  У мене з’явилося небагато нових друзів. Варвару, Катю та Марину ти вже знаєш, а також ще близькими мені людьми стали Марк та Аліса.

   Марк, майстер технологій, він запровадив такий пристрій, який тебе може переносити у віртуальний світ, просто мрія для архітектора. В нашому випадку, там проводяться наші тренування. Ми там можемо задати любу місцевість, а також любу зброю. Іншими словами там можна робити усе, що душа забажає. Тепер він став частиною технологічного відділення, але також хоче стати агентами Колібрі.

  Аліса, дівчинка котрій зараз лише 13 років. Добра але відчайдушна. Як на мене вона природжений агент, вона дуже непомітна, а також вона винахідлива. Дуже полюбляє ножі, тому обрала їх як основну свою зброю.

  Через два дні буде екзамен, який покаже хто на що здатний, переможець поїде у Францію, но своє перше завдання. Як відомо, на екзамені треба буде показати свої навички з найкращої сторони, але Андрій запропонував мені ідею. Ми покажемо танець, котрий назвали «Танець Колібрі». Вперше я не зрозуміла Андрія, але він мені пояснив, це давній ритуал, люди між собою сходяться у боротьбі з ножами, та намагаються одне одного вбити. Суть цього ритуалу в тому, що вони не можуть цього зробити, тому що їх сили рівні. Андрій сказав, що так ми обоє вкладемось на повну силу і покажемо свої навички. Скоро цей танець побачать екзаменатори, сподіваюсь ми пройдемо.

  На сьогодні це все, доброї ночі.»

26 лютого 2010 року 9:30, Україна, Київ, вулиця Кирилівська.

Кав’ярня «Аромат»

  Кафе гарного шоколадного інтер’єру, невеличкий за об’ємом, але усі місця були зайняті. Хто сиділи з друзями, хто працював за ноутбуком. Незабаром, поспіхом зайшла молода дівчина з білявим волоссям.

-          Привіт Іра, тобі як завжди? – промовила чорноволоса дівчина зі стойки.

-          Так, Наташ, дякую. – промовила білява дівчина.

-          Ну що, як пройшов вчорашній захід?

-          Ти наче по телевізору не бачила.

-          Ну я думаю молода журналістка мені більше розповість. – посміхнулась Наталія та подала дівчині «Еспресо».

-          Нічого мені розповісти, зараз стільки всього навколо мене, не встигаю навіть випити чашку кави.

-          Добре, як буде час поспілкуватись, заходь.

-          Дякую.

  Ірина вийшла з кав’ярні та почала йти у сторону своєї роботи. Через пару кварталів дівчина побачила хлопця, який, певно, чекав її. Вона його знала, так як і він її. Схоже він здобув нову інформацію для неї.

-          Олег, ти зовсім з глузду з’їхав находитись тут?! – мовила дівчина.

-          Я не маю часу чекати. Сьогодні до нас дійшла інформація, що буде зустріч президентів Швейцарії та Франції у Парижі. – мовив хлопець.

-          І що ти хочешь?

-          Ця зустріч не офіційна, та мені потрібно, щоб ти туди потрапила.

-          Чому я? Сам їдь.

-          Я не можу, а ти можеш попросити поїхати у відрядження.

-          А який мені з цього плюс?

-          Ну ти ж хочеш нарешті потрапити у телевізор, ось тобі сенсація.

-          Яке вашій організації діло до справи інших країн, ви ж наче зацікавленні Україною?

-          Багато лишніх запитань. Мені потрібно іти. Зроби все як треба, я ж тобі багато раз допоміг, допоможи тепер мені.

-          Добре, тоді дай мені грошей, сумніваюсь, що я поїду за рахунок каналу.

-          Все тобі дам, спочатку дістань дозвіл. Все я побіг.

  Олег швидко пішов у невідомому напрямку, залишивши Ірину на самоті. Дівчина якраз допила свою каву та побігла на роботу.

12:39 Кабінет Президента України

-          Ну що Вітя, тобі подобається? – промовив Михайло Олександрович.

  Це був гарний, заможний кабінет. Дорогі дерев’яні столи, шкіряні дивани та крісла. Кремові стіни на яких були прапор України, герб, та зображення президента України. Також висів телевізор, різні картини козаків, а біля виходу стояв величезний дерев’яна шафа для паперів. Сам Михайло Олександрович, у своєму звичайному дорогому костюмі сидів на одних з крісел перекинувши ногу на ногу. А тим часом Віктор сидів на своєму законному місці президента.

-          У мене двоякиє чувства. – відповів Віктор Федорович.

-          Слідуй нашому плану, та будеш жити в шоколаді.

-          Я президент, я теперь і так в шоколаде. – посміявся Віктор.

-          Не забувай хто тут на справді влада. – з повною серйозністю відповів Михайло.

  Це обурило Віктора, але розумів, що його співрозмовник правий. Тим часом Михайло Олександрович підвівся, та пішов до виходу. Перед тим як вийти зупинився та промовив:

-          Я чув, що зараз готовляться змінити владу, підпільна організація «Революціонери». Віть, якщо щось випливе по ним, відразу зв’яжись зі мною.

-          Понял.

  Після цих слів Михайло Олександрович вийшов та залишив Віктора одного у себе в кабінеті.