ГЛАВА ЧЕТВЕРТА. СІЗО

  Маша швидко одягла джинси, темну кофтину, взула кросівки та стала напроти дзеркала біля виходу. В голові у дівчини купа думок, вона вже думала тікати, але тим самим вона підтвердить остаточно свою провину. Головне менше говорити, коротко відповідати на питання, та не боятися. Що вони мені зроблять, я і так не зможу далі виконувати завдання, мені залишилось недовго.

  Марія вийшла з під’їзду. Її чекала патрульна машина, вона спокійно сіла у машину, та разом з батьками поїхала у відділення.

 

  11:00

  Порожня сіра кімната, одне вікно з решіткою, всередині лише стіл та декілька стільців, на яких сиділи Маша, батьки та слідчий. Сиділи вони один проти одного. Трохи подалі, ближче до вікна, опершись плечем та схрестив руки стояв Іван Федорович. Іване дивився у саме вікно, неначе щось хотів там побачити, у нього склалась складна ситуація. Йому потрібно вирішити хто він, поліцейський чи друг сім’ї. Тим часом слідчий роздивлявся документи, а також увімкнув ноутбук. Сам сидів поважний, в уніформі, років тридцять. Як глянеш на нього, хитрий зміїний погляд.

-          Так, Маріє Владиславівна, скажіть мені будь-ласка, де ви були в ніч 21 на 22 березня? – спитав слідчий.

-          Дома. – спокійно відповідала Марія.

-          Справді? Прямо усю ніч? – іронічно продовжував чоловік.

-          Так.

-          Добре, тоді, що це таке? – у цей момент він включає відео де вона у нижній білизні ходить по місту. – Тільки не кажи, що ти ходиш уві сні.

-          Я ніякого відношення до цього не маю. – намагаючись стримати свої емоції відповідала дівчина.

-          Добре, нехай, знаєте цього чоловіка. – Показав фото того ґвалтівника.

-          Вперше бачу. – Марія була здивована, Томас же говорив, що все прибрав.

-          Ви впевненні? – з посмішкою говорив слідчий.

-          Так.

-          Добре. Давайте я вам розкажу про себе. Мене звати Юрій Миколайович, та я майстер своєї справи, і якщо ти думаєш, що зможеш мені збрехати, ви надто помиляєтеся. У всьому місті розташовані камери, і ви неодноразово були зафіксовані на них у нічний час. Також, я бачив, як ви спілкувались з цим чоловіком, а потім сіли у таксі. Далі, я опитав тих, хто працював у цей день і дізнався, що ви разом приїхали до нього додому, а далі ми бачимо вас зранку у нижній білизні, як ви шли у сторону свого дому, від дому де живе Мирослав Геннадійович. Ви остання, хто його бачив!

-          Я…Не…Знаю…Його! – обурливо відповіла Маша.

-          Тоді поясни, мені усі ці факти, доведи, що я помиляюсь.

-          Я буду розмовляти лише з адвокатом! – пішла у наступ Марія.

-          Ну добре, буде тобі адвокат, але він тобі не допоможе. – складаючи речі промовляв Юрій. – Ти залишишся у СІЗО.

-          Юрій.. – промовив Іване.

-          МОВЧАТИ!!! – гаркнув у відповідь слідчий. – До зустрічі. - Вийшов за двері.

  Мати різко обняла Машу, та заплакала.

-          Що ти дурепо накоїла?!

-          Іване, допоможи, витягни мою доньку, я впевнений вона не винна і всьому цьому є пояснення. – почав батько дівчини.

-          Влад, всі докази падають на неї. – Відповідав Іване.

-          Ти ж знаєш сам її з дитинства, невже ти віриш, що вона щось могла зробити тому чоловікові?

-          Стоп, стоп, стоп! – різко обірвала розмову Марія. – Щось зробити? То він не мертвий?

-          Він зник, ніхто його не бачив після вашої зустрічі. – відповів сухо друг сім’ї.

-          Тобто він зник, а мене звинувачують у вбивстві. Зачекайте, ви казали серійне вбивство, що ви мали на увазі?

-          Руслана…твоя подруга, найдена мертвою.

  Маша максимально гарно зіграла здивування.

-          Але, щодо Руслани у них нічого не має. Лише ваш зв'язок. Тому там тебе можна врятувати, але у цій ситуації я навіть не знаю, що і робити.

-          Іване, я тебе прошу, допоможи! – сказала мати Марії.

-          Так, їдьте додому, я за Марією пригляну. У мене є знайомий адвокат, сподіваюсь він тобі допоможе.

-          Добре.

  Вони обоє ще раз обняли доньку та пішли на вихід. Маша та Іван Федорович залишилися наодинці.

-          Маш, я все знаю! Тепер, як ми залишились одні, треба поговорити. – сів напроти дівчини.

-          Ви про що?

-          Без питань, слухай уважно те, що я зараз скажу. Сьогодні домівку того олігарха оглядали слідчі, та знайшли твій рюкзак. Поки що, вони не знають точно, що він твій, але це питання часу. Ти тут не затримаєшся, але зараз тікати рано. – Маша була здивована від його слів, вона втратила дар мови. – Тобі передали. – Протягнув листок у руки дівчини.

  Вона обережно узяла його до себе та побачила написанні слова. Почала читати:

  «  Потрапила ти добре, нічого, не переживай, ти тут не довго будеш відпочивати. Твоє сьоме завдання буде звучати наступним чином: виживи у СІЗО! Що робити далі ти дізнаєшся зовсім скоро. Головне нікуди не лізь та будь готова до всього! ».

  Вона була у шоці. Іван Федорович із ним заодно?

-          Звідки у вас цей лист?! – нервово спитала дівчина.

-          Тебе зараз проведуть у твою камеру, нікому нічого лишнього не кажи! – проігнорив запитання Марії Іван. – Чекай адвоката.

  Вони обоє встали, почали виходити з кімнати. Машу декілька хлопців взяли та провели до її камери.

  Зайшовши, Маша побачила дві двоповерхові ліжка, на трьох місцях яких лежали дівчата. На вигляд її однолітки.

-          О, ось і весь комплект. – крикнула одна із дівчат, що була на другому поверсі ліжка.

  Кімната була така ж, як і та де вона щойно була. Відмінність була лише у тому, що додатково стояли ліжка. Марія почала йди до другого ліжка, у якого було вільне місце на другому поверсі.

-          Стій! – крикнула та ж дівчина. Ти хто?

  Це була рудоволоса молода дівчина. Волосся було у неї коротке, та зав’язане у хвостик. Також на ній була фіолетова пов’язка. Судячи з брудного одягу вона тут вже не перший день знаходиться.

-          Маша. – стаючи напроти свого ліжка промовила Марія.

-          Що?! Нічого не чую. Повернись коли с тобою розмовляють! – стрибком спустилась на підлогу  рудоволоса дівчина.

  Маша повернулась до неї. Інші дівчата тихо лежали собі на своїх місцях та лише наглядали за ситуацією.

-          Маша! – різко відповіла дівчина.

-          А ти я бачу борза! Тут таких не люблять.

-          А яких тут люблять?

-          Люблять слухняних! Мене звати Варвара, цих двох Катя і Марина.

-          Приємно познайомитись. – сказавши почала підніматися на своє тимчасове ліжко.

-          Та ти зачекай! – бере за Машину кофтину рудоволоса дівчина та тягне униз. – Давай поспілкуємося.

  В цей момент Маша різко замахується правою рукою назад, щоб ударити Варвару. Та ухиляється та притискує передпліччям своєї руки за шию Машу до сходів.

-          Ще раз ти щось таке вчудиш, матимеш серйозні проблеми!

  Далі та відпустила її, Марія закашлялась. Подумки вона згадала, що не потрібно тут собі робити пригод, але в той же час зрозуміла, що тихо посидіти не вийде.

-          Бачу ти дівчина з характером, за що тут? – питає далі Варвара тримаючи руки на боках.

-          Вбивство.. – тихо промовляла Маша.

-          Хм…стаття 115, а по тобі і не скажеш.

-          Але…Я..Я не винна.

-          Так, так, так. Всі ми не винні, всіх нас підставили, таке чула багато раз.

-          Слухай, вибач за це, що сталось щойно. Я просто хвилююсь, та хочу, щоб усе вже скоріше закінчилось.

-          Та ладно, людям властиво помилятись, на перший раз я пробачаю. Може розкажеш про себе. – Варвара почала спілкуватись по дружньому.

  Маші не сильно подобалась ця ідея. Вона нікому не вірить, та і сподівається цих людей скоро зовсім не побачить.

-          Я хочу лягти спати, ти не проти потім поспілкуватись?  - старалася також дружно себе вести.

-          Нууу, добре. Потім поговоримо. – розвернулась та пішла до свого ліжка.

  Тим часом Маша залізла та лягла на своє ліжко. У неї тепер було багато часу обдумати те, що їй далі робити. Іван Федорович весь час усе знав, але чому мовчав? Та і звідки він усе дізнався? А чому Олег насправді живий і що таке «Організація»? Схоже «Проект Колібрі» не просто смертельна гра, яку вигадали якісь діти, що ж тоді воно таке? Багато запитань, а відповідей немає.

  Дівчина спала 12 годин, сильно втомилася вона за останні чотири дні.

 

  День 5.

  00:01  

  Хтось заходить у камеру, через темноту лише видно, що це якийсь масивний чоловік.

Маша побачила, що він починає йти у її сторону. Іде тихо, але впевнено. Дівчина не могла зрозуміти до кого він прийшов та що він хоче. Вона застигла, ні слова промовити не могла, лише лежала та дивилась на силует.

  Біля ліжка, він опустився до Марини, та почав душити дівчину. Марія слухала, але боялась, щось робити. Вона закрила очі, хоч би він її не торкався. Лише чула, як сусідка знизу намагалась кричати.

  Через мить Маша почула як та людина впала на підлогу, вона чула як він намагався що сказати, але задихався рідиною, напевно кров’ю. Дівчина відкрила очі та бачила погляд Варвари на собі. Рудоволоса тримала ніж у руці який був весь у крові.

-          Час настав, спускайся Маша! Ідемо!

-          Що?! Ти про що взагалі?!

-          Марина ти як? – звернулась Варвара.

-          Кхе..кхе..нормально. – відповіла Машина сусідка.

-          Хтось мені нарешті пояснить, що відбувається?! – злісно почала мовити Маша.

-          Витягуємо тебе, інше дізнаєшся потім, бігом!

  У цей момент, Маша починає спускатися, та бачить чоловіка біля їхнього ліжка, який лежить у калюжі крові. Усі дівчата зібралися, та мали у руках ножі.

-          Тримай маленький ніж. – Дала Варвара Маші у руки ножа. – Йди близько, роби то що я кажу та без зайвих запитань. Ходімо!

  Двері були відчинені, дівчата з легкістю вийшли у коридор, де на диво не було охорони.

  Що взагалі коїться? Маша наче потрапила у фільм. Вона просто робила що їй кажуть, вона боялася та не розуміла чи поступає правильно.

  По тихому дівчата дістались стоянки, яка була під будівлею. Варвара проникла у поліцейську машину, та відчинила інші двері, щоб усі зайшли.

-          Маша, слухай сюди, твоє восьме завдання це втеча з СІЗО, а також дістатись на дах будівлі по вулиці Павліченка. – Почала говорити Катя, яка сиділа з Машой на задньому сидінні, поки Варвара намагалась завести авто. – Ми маємо тобі допомогти.

-          А чому ви мені повинні допомагати взагалі? – спитала Марія

-          Тому що на тебе полюють вороги. – відповіла Варвара поки розбиралась із проводами.

-          Що?! Які вороги? Ви про що взагалі? – ще більше здивована стала дівчина.\

-          Пам’ятаєш завдання у олігарха, с ноутбуком. Ось не ти одна в цей вечір полювала на ту інформацію. Тому зараз вважають, що ти маєш інформацію з собою, або що ти можеш створити великі проблеми. – продовжила Катя.

-          Тебе сюди ці люди і закинули, ти повинна була на моєму ліжку лежати. – Сказала Марина.

  Лише тепер Маша помітила, що у Марини такого ж кольору волосся, що і у неї.

-          А хто вони такі взагалі, ці вороги? Як їх називати? – продовжує запитувати героїня.

-          Вибач подруго, але цього ми не можемо поки казати, ось дістанемо тебе у пункт призначення, там і все дізнаєшся. – сказала Варвара та в цей момент завела машину. – Одне я тобі можу пообіцяти, що подорож буде цікава, вони скоро помітять труп та будуть нас, а особливо тебе, шукати.

  Куди я потрапила? Це єдине, що зараз запитує у себе Марія. Вона почала дуже серйозну гру, тепер розуміє, що назад дороги точно немає, але вона собі пообіцяла дійти до кінця. Треба ставати сильною, це вже серйозні речі, годі тут сліз та дитинства.

-          Так, Марина, бери пістолет в ладнику, раптом на нас нападуть. Катя, тримай телефон, находь мені безпечну та головне швидку дорогу. Маша, тримайся та не заважай. Такси Варвари швидко доставить тебе у місце зустрічі. – з полум’ям в очах почала їхати Варвара.

Тим часом:

  У камеру забігли декілька поліцейських:

-          Дідько, він не впорався! – сказав один із них.

-          Схоже дівчата вже давно втікли..

-          Дурень, де була охорона?!

-          Я навмисно їм сказав тут не ходити, щоб цей міг до них дістатися без перешкод. – показав на мертвого чоловіка.

  Перший поліцейський почав телефонувати комусь:

-          Алло, так. Він не впорався. Лежить мертвий. Вони….вони втікли. Так, зрозумів. – поклав слухавку. – Піднімай усіх, ми повинні схопити дівчину!

  Поліцейські вибігли з камери та направились до колег.