ГЛАВА П'ЯТА. НОВЕ ЖИТТЯ 

  Маша сиділа та зацікавлено дивилася на злагоджену роботу дівчат. Схоже, це не перше їх завдання. Дівчина себе відчувала непотрібною, слабкою. Це не подобалось їй, наче завдання її, але виконують інші, а сама Марія наче вантаж.

  Незабаром, на дорозі з’явилися поліцейські машини. З увімкненими мигалками вони почали переслідувати дівчат.

-          Дідько, швидко вони знайшли нас! – сказала Варвара.

-          Схоже по супутнику вистежили. – припустила Катя.

-          Катя, можеш зламати їх базу даних та збити їх з маршруту, а я поки спробую зникнути з їхніх очей. – продовжувала Варвара

-          Виконую, дайте час.

-          У нас немає часу! Мерщій!

  Варвара почала прибавляти газу та збільшувати відстань між ними та поліцією. Самі правоохоронці почали говорити в гучномовець «Зупиніть машину!». Машин на дорозі було не багато, але багато було поворотів, не дивлячись на це дівчині було складно втекти, її завжди наздоганяли.

-          Так, вийшло! Ми тепер невидимі у них на карті, але треба все одно збутися тих що ззаду. – промовляла Катя.

-          От лайно! – злісно продовжувала Варвара. – Так, нам потрібно позбутися машини.

-          Є ідея. – Промовила нарешті Марина. – Я спробую прострелити колесо одному авто, це нам дасть декілька секунд заїхати кудись, та позбутися машин.

-          Ти жартуєш? Як ти хочеш пробити пістолетом колесо. – з іронією казала Маша.

-          Катя, я це зроблю, лише знайди куди нам потім заїхати.

-          Так, через хвилину буде будівництво справа, звідти можна буде перейти на іншу вулицю та залізти у люк, далі по каналізації дістатися потрібної нам вулиці.

-          Марина, я надіюсь на тебе. – мовляла Варвара.

  Дівчина відчинила вікно, та почала прицілюватись. Марія до останнього не вірила у Марину. Постріл… Влучила! Поліцейську машину різко повернуло у праву сторону, що перекрило іншим проїзд. Дівчата звернули відразу на будівництво, та почали тікати. Потрапивши на іншу сторону вони побачили люк, через який спустилися у низ. Маша була приємно здивована, Марина дуже мітко влучила, ще й з першого разу. Це рівень вище майстра.

  Тим часом поліцейські знайшли загублену машину, обшукали, але ніяких слідів не зайшли.

-          Шукайте їх, вони не могли далеко втекти! – крикнув один з них.

  У каналізації:

-          Фу, це гидко, цей запах, мене зараз знудить. – жалілась Маша.

-          Не ний, ми скоро вийдемо. Чи ти хотіла, щоб нас упіймали. – казала Варвара.

-          Дивно, що так легко втекли. – продовжувала говорити Марина.

-          Тому будьте обачні. – сказала Варвара.

-          Розкажіть хоча б трохи про себе. – попросила Марія.

-          От якщо б ти тоді не відмовила мені та не пішла спати можливо вже і дізналась про нас. – з посмішкою казала рудоволоса дівчина. – Імена ти наші знаєш, тому повторювати не буду. Як ти могла вже здогадатись Марина у нас майстер у стрільбі, вона з усіма видами зброї на Ти. Катя, наш «Хакер», все що зв’язано з комп’ютерами та інтернетом то до неї.

-          А ти, у чому твій талант?

-          Мій талант – ну я можу увійти в будь-які двері, та ще трохи лідерства.

-          Варя у нас скромна, талантів у неї вдосталь, вона першокласний агент. – сказала Катя.

-          Агент? Ви агенти? Типу Джеймс Бонд? – з посмішкою спитала Маша.

-          Ага, 007. – посміялась Варвара.

  У поліцейському відділенні.

  Це був кабінет, гарний, дорогий. Усі меблі були з дерева, На стінах також були різні картини, трофеї, та над головним столом висів герб та прапор. За ним же сидів Полковник поліції, а напроти нього стояв Старшина. Велась розмова:

-          Вони зникли, залишилась лише машина. – промовив поліцейський.  

-          Ви, довбні, чому довкола все не перевірив?! – мовляв інший.

-          Ми так і зробили, але вони наче зникли.

-          Не можуть так просто зникнути четверо тинейджерів.

-          Це не просто діти, там одна дівчина одним пострілом пробила колесо в одній з поліцейських авто на ходу.

-          Що?! – у поліцейського в думках лише одно почало тривожити «Невже вони усі з тієї організації».

  Раптом хтось заходить у кабінет. Це був чоловік, років тридцяти. Одягнений у костюм, зверху темне пальто, та шкірні рукавиці додавало відчуття важливості. Його погляд був спокійний, пройшовши кабінетом він сів за стіл, напроти старшого поліцейського.

-          Доброї ночі, Полковник Поліції, поспілкуємося. – почав говорили той чоловік.

-          Ступай Старшина. – інший вийшов з кабінету. – Чим можемо бути зобов’язані вам чоловіче?

-          Яка ввічливість, мені приємно. – усміхнувся співбесідник.

-          Не кожен може ось так просто зайти у мій кабінет, та сказати «Поспілкуємося», схоже Ви не проста людина.

-          А Ви уважні. Тоді не буду я затримувати Вас своїми розмовами. Ви переслідуєте дівчат, що сьогодні втікли з СІЗО.

-          Так, вірно. Але ми їх спіймаємо, то питання часу.

-          Не потрібно!

-          Добре…стоп, як це не потрібно?!

-          От так. – показав свою корочку Полковнику. – Я думаю Ви розумієте, що лишніх запитань не треба задавати.

-          Але…але..

-          Та якщо Вам важливе ваше місце, Ви перестанете переслідувати цих дівчат.

  Здивований поліцейський не знав, що і казати. Але відмовити такій людині він не міг.

-          Ддддобре.

-          От і славно, гарної ночі! – чоловік встав та вийшов.

  Полковник залишився наодинці, здивований та наляканий. Зателефонував колезі та сказав припинити слідкування. Далі набрав інший номер та почав говорити.

-          До мене щойно прийшли. Да, з верху, тому далі ми не можемо нічого вдіяти.

 

  5:13. Вулиця Павліченка.

  Пуста вулиця, ані душі, біля краю дороги відчинився люк та звідти вилізло четверо дівчат. Навколо були приватні будинки, потроху почало світати.

-          У мене таке відчуття наче я ніколи не змию із себе все це лайно! – сказала Марина.

-          Катя, чому ми вийшли саме тут? – питає Варвара.

-          Це найближче місце де ми можемо вийти, нам пройтись треба буде лише хвилин десять, не більше.

-          Не більше якщо нас не затримають. – оглядаючись мовляла рудоволоса.

-          Тож годі стояти, йдемо! – рішуче сказала Маша.

-          А ти мені подобаєшся! – продовжила Варвара. – Ходімо, веди Кать.

  Дівчата старались йти швидко, мало що може статись. Кожна хвилина на вагу золота. Вони раділи, що відірвались від поліції, але не треба розслаблятись. Маша у цей час бачила їхню тривогу, та розуміла, що поліція не те чого треба їй боятись.

  Як і казала Катерина, дівчата дійшли за десять хвилин до подвір’я, навколо якого красувались дев’ятиповерхівки. Дівчата показали Маші на третій під’їзд, та стали прощатись:

-          Рада була с тобою познайомитись. – тягне руку у сторону Маші Варвара. – Сподіваюсь ще побачимось. – усміхнено продовжила.

  Ззаду Варі стояли Марина та Катя, які оглядались, та не звертали на Машу увагу.

-          Мені також, бережіть себе. – потиснула руку у відповідь.

-          Ми то зможемо себе уберегти, а ось тобі потрібна удача. Піднімайся на дах, там тебе чекає наступне завдання.

-          Дякую вам, за все! – сказала Марія та зайшла у під’їзд.

  Вирішила підійматись сходами, поки йшла думала про усі події, що відбулись за останні 5 днів. Цікаво, що буде далі, що буде на даху? Раз її так захищали, то можливо я маю шанс виграти цю гру? Але, як жити далі? Її шукає поліція, якісь злодії хочуть її смерті, вона не уявляє, що далі робити їй.

  Маша вийшла на дах та побачила перед собою гарний вигляд її рідного міста. Почало світати, та чомусь на душі стало тепло. Наче нічого всього не було, та вона лише сама собі все це вигадала. Раптом, ззаду зачинились двері. Вона обернулась. Перед нею Стояв Томас. У джинсах, кросівках, та світлій сорочці із засуканими рукавами він вже не здавався таким важливим, як того вечора.

-          ТИ?! – злісно прокричала Маша. Вона було готова його вбити, адже це він змусив робити її ці жахливі речі. – Як ти смієш після всього що сталось приходити до мене??!!!

-          Заспокойся.

-          Як мені бути спокійною, коли ти зруйнував моє життя?! – продовжувала кричати Маша

-          Ти сама захотіла грати, я тебе попереджав! Ти що думаєш, я з тобою у казку хотів пограти? Скажи мені дякую, якщо б не я ти вже сиділа би за гратами, або була мертвою!

  Слова Томаса привели Марію у шок. Але він має рацію, вона сама захотіла грати, хоча він попереджав тоді.

-          Навіщо це все? – промовила тихо дівчина.

-          Ти проходила екзамен на участь у проекті «Колібрі». Та ти впоралась краще ніж я уявляв.

-          Який екзамен, ти про що?!

-          Ця гра, у яку усі почали грати, це не просто забава для дітлахів. Це серйозний екзамен, щоб стати агентом, та виконувати найпотаємніші завдання. Ми таємна, державна організація, та тепер ти можеш стати частиною нас.

-          Що це за екзамен такий де потрібно було вбивати, де вмирали діти? Взагалі чому саме діти??

-          Кожне завдання тебе чомусь навчало. Коли ти зустрілась з тим педофілом ти навчилась знаходити мову з людьми, ти можеш увійти в довіру, та в екстреній ситуації захистити себе.  

-          Через те, що він являвся педофілом він і згоден був зі мною залишитись.

-          Ти думаєш він там проходив випадково?

-          ЩО?! – здивувалась Марія. – Стривай, що…тобто ти хочеш сказати…

-          Все це було зроблено не просто так, та я знав, що може статись.

-          Тобто ти знав усе та все одно послав мене туди?!

-          Я тобі більше скажу, він також знав, що зустріне тебе. Чи ти гадаєш просто так нікого окрім нього не було? – з іронією казав хлопець.

-          Ах ти покидьок…

-          А як позбутися одежі, це був доказ, а докази потрібно знищувати.

-          Ти змусив мене ходити оголеною по всьому місту!

-          Мені потрібно було, щоб ти навчилась у будь-якій ситуації зливатися з людьми.

-          І як я по твоєму голою би це робила?! Ти не дозволив нічого іншого надягнути.

-          Але ж дівчата вигадали, як вам втекти від поліції та непомітно пройти пів міста.

  Маша стояла напружено, вона у будь яку секунду була готова накинутись на Томаса та скинути його з цього даху.

-          З Русланою ти навчилась, що нікому довіряти не потрібно, навіть своїм близьким. Та в будь-який момент ми можемо втратити цих близьких людей, тому тобі треба навчитись з цим жити далі.

-          Ти нам не залишив вибору!

-          А ТИ ДУМАЄШЬ ВОРОГИ ДАЛИ Б ТОБІ ВИБІР!!! – крикнув хлопець. – ТИ ДОСІ НЕ ЗРОЗУМІЛА ДЕ ТИ ЗНАХОДИШСЯ, НА ЩО ПІДПИСАЛАСЯ?!!!

-          У домі олігарха зрозуміла, коли ледве мене не вбив мій колишній.

-          Бачиш! Він був готовий це зробити, хоча ви щойно розійшлись, хоча він став тою краплею через що ти почала грати, чи я не правий?! – розмова ставала усе напруженішою. – У домі того олігарха ти показала майстер клас. Лише згадай, стратегію: ти прийшла та не знала куди йти. Що зробив я: привернув до себе увагу, танцюючи з тобою танго, після чого до нас підійшов хазяїн дому. Почали знайомитись, я звів розповідь про себе до того, що можу щось показати на його комп’ютері, після чого він нас відвід до ноутбуку.

-          Яка цікава стратегія, а що би ти робив, якщо б на нас не напали тоді, як би ти його відволік?

-          Моя задача була тобі показати ноутбук, а бал лише почався. Ти могла пізніше прийти та скористатись ним.

-          Вау. – іронічно промовила Маша.

-          Аналізуй, завжди думай на декілька кроків уперед, це треба завжди пам’ятати.

-          А що означало твоє завдання «Виживи» у СІЗО.

-          Трохи все пішло не по плану, на тебе почали полювання, та ті люди тебе і закинули туди. Я підіслав дівчат до тебе у камеру, щоб потім тебе врятувати.

-          І що далі мені робити, як мені далі жити, що ти ще для мене придумаєш?! – дівчина сіла на підлогу та опустила голову вниз, сумно промовляла. - Все одно моє життя вже зламане.

-          Слухай, твоє наступне завдання буде вибір, тут гра закінчиться. Як саме, вирішувати тобі.

-          Зачекай, а як же десяте завдання?

-          Мені досить було і дев’яти, щоб усе зрозуміти.

-          Що за вибір?

-          Ми не просто так стоїмо тут, твоє останнє завдання буде вирішити свою долю. Як бачиш, тебе переслідує поліція, та люди які намагались тебе вбити, дурню зрозуміло, що твоєму життю прийшов кінець.

-          Дякую, що нагадав. Тож про який вибір тут може йти мова далі?

-          Не перебивай! – злісно сказав Томас. – Тому, я пропоную тобі нове життя: стати державним агентом, стати Колібрі. Нажаль тобі прийдеться попрощатись із усіма: з рідними, з друзями, з усім. Для всіх ти помреш, стрибнеш з цього даху, а насправді поповниш наші ряди. Ти дуже талановита, така як ти добре впорається з цією задачею. Ти навчися робити такі речі, про які ти навіть і не мріяла. Твоє життя заграє новими фарбами.

-          А якщо я відмовлюсь? – Маша підняла голову до Томаса.

-          Тоді твоя смерть стане реальністю. У любому випадку Бєляєва Марія тут помре! – з повною серйозністю казав хлопець.

-          Томас, я…

-          До речі, мене звати не Томас, це було вигадане ім’я.

-          А як тоді тебе звати?

-          Андрій.

-          І це твоє справжнє ім’я, чи ім’я нового життя?

-          Яка різниця? Вирішуй!

  Маша розуміла, що у неї не має шансу на нормальне життя, що або смерть, або пропозиція стати агентом. Вибір був такий очевидний, але у цей же час страшний. А як приймуть батьки та рідні її смерть? Як будуть далі з цим жити? Ще й ці вороги, вони можуть же завдати шкоди її рідним…

-          Я згодна! – із усією серйозністю на очах промовила Марія. – Я згодна стати агентом, але у мене є умова?

-          Хах, і яка ж це? – посміхаючись мовляв Андрій.

-          Мої рідні повинні бути у безпеці!

-          Добре! Обіцяю! – вигляд обличчя відразу змінився на серйозний. – Тоді ходімо.

  У цей момент двері відчинилися та зайшло двоє людей у спортивному одязі. Обличчя їхнє закривав капюшон. З собою вони тягнули величезний пакет. Схоже там був труп дівчини, яка зіграє роль померлої Марії. Сама дівчина була здивована, та в цей же час зацікавлена. Вона стояла неначе у ступорі, та дивилася, як її підводять до краю даху.

-          Ходімо, через декілька хвилин нас не повинно тут бути. – промовив Андрій та узяв Машу зі руку, та повів її униз.

 

  15:00

  Темна кімната. Зверху світила лише одна лампа, яка освітлювала округлий стіл. Сім стільців, та лише на трьох сиділо двоє чоловіків та одна жінка, і дивились напроти у старенький маленький телевізор.

  « Доброго дня, сьогодні зранку сталася жахлива трагедія. На вулиці Павліченка дівчина, яку звали Бєляєва Марія Владиславівна, стрибнула з даху багатоповерхівки. Як кажуть очевидці, дівчинка загинула відразу, як впала на землю. По словам однокласників дівчини, Марія грала у смертельну гру «Проект Колібрі». А також нам стало відомо, що за день до цього дівчина потрапила у СІЗО, звідти змогла у цю ніч утекти. Деталі з’ясовують правоохоронці. Також із смертей через цю жахливу гру  можна додати смерть ще однієї дівчині, однокласниці Марії, яку звали О…»

  Жінка вимкнула телевізор. Вона мала вигляд аристократа, до цього всього у неї були попелясте довге волосся. Біля неї сиділо двоє повнуватих чоловіків, на вигляд депутати.

-          Дідько, знову невдача. – стукнув по столу один із депутатів.

-          А ви хіба не хотіли її смерті? – відповів другий чоловік

-          А ти вважаєш вона насправді загинула? Це все трюк для таких як ти! – сказала жінка. - Не треба хвилюватись, ця дівчина нам ще потім знадобиться.

  Жінка поміркувала та вимовила наступне:

-          Якщо, дівчинка ця десь випливе, відразу казати мені! Я думаю наша зустріч це лише питання часу.

  Тим часом:

  Маша крокувала з Андрієм темним коридором. Було дуже холодно, та тихо. Раптом біля однієї із стін Андрій приклав якусь карточку та відчинились двері, то був ліфт.

-          Нам сюди. – мовив хлопець.

  Вони почали спускатись. На шляху Марія хотіла багато, що спитати, але Андрій відмовлявся поки говорити. Він весь час про щось думав. Не було ні посмішки від нього, нічого окрім кам’яного обличчя.

  Унизу все було інакше, їх спочатку зустріли прозорі кабінети, за якими сиділи люди та робили щось у ноутбуках. Вони були щось типу «Кіберполіція». Як сказав Андрій, вони знаходили інформацію, людей, події, все що зв’язано з інтернетом була їхня задача. Далі були люди які займались стратегічними планами. Було дуже багато екранів малих та великих, на них показували новини із різних каналів. Купа народу, столи на яких гора паперу, вони щось обговорювали. Також там висіла дошка із завданнями. Андрій сказав, що то для досвідчених Колібрі. Трохи далі, поле для тренувань. Їх було також декілька та мали вони великі масштаби. У даний час там було пусто. Далі різні кабінети для навчання. Дивно, що по коридорах було пусто, цікаво де усі подівалися?

  В кінці Андрій привів Машу до кімнати головного, та сказав їй увійти, а він почекає її у дверей.

  Коли дівчина зайшла, вона сильно здивувалася. Це був чоловік, який тоді був на гойдалці, який розповідав про свою онучку.

-          Я вас згадала. – сказала Марія.

-          Не дивно, я ж тобі казав, що ми ще побачимось. – з посмішкою промовив Михайло Олександрович.

-          Хто б міг подумати, що це ваших рук справа.

-          Зовнішність оманлива. Іди сюди, сідай.

  Оглядаючись, Маша почала підходити до стола Михайла Олександровича. Стіни були блідо-помаранчевого кольору, підлога коричневого. Явно стиліст не старався робити цю кімнату, виглядала порожньо, лише у кінці стояв стіл, з паперами, та двоє стільців. На одному сидів сам чоловік, напроти сіла дівчина.

-          Я думаю ти вже зрозуміла куди ти потрапила, та що тебе чекає? – спитав чоловік.

-          Не зовсім, у мене багато запитань.

-          Андрій допоможе тобі освоїтись тут, та усе покаже. Зараз ти будеш навчатись, а далі побачимо куди тебе направити.

-          Навчатись? Що мені потрібно навчитися?

-          Всьому, щоб вижити, та стати першокласним Колібрі.

-          Вибачте за таке питання, але чому саме Колібрі?

-          Як на мене це птахи волі. – встав та підійшов до Маші. – Наша наступна зустріч буде не скоро, але я впевнений, що ти мене приємно здивуєш наступного разу.

-          Я зроблю усе можливе.

-          Це добре. Ступай, Андрій проведе тебе до твоєї кімнати, а далі все тобі розповість.

  Марія підвилась та почала крокувати до виходу, та зупинилась у кінці. Повернулась до чоловіка.

-          Чому тут так пусто? – зацікавлено запитала Маша.

-          А ти уважна. – з посмішкою підкреслив Михайло. – Це наш новий філіал, ще не усі сюди прийшли, тому тут так тихо зараз. Я сподіваюсь скоро ця комора стане набагато краще.

-          Дякую за відповідь, до зустрічі.

-          До зустрічі, puella.

-          Хто? – не зовсім зрозуміла Маша

-          Дівчина, це означає дівчина. Вибач, я просто люблю латину.

-          Нууу, добре, запам’ятаю.

  Маша пішла на вихід. Чоловік дивився на неї, та щось все-таки було в ній, йому стало цікаво, як вона далі покаже себе. Час відповість на усі запитання.

  Андрій далі став проводити дівчину до її кімнати, загалом розповів, що завтра починається її перше заняття. Дав їй список, та сказав ознайомитись. Зайняття будуть наче в університетах – «Пари». Сказав, що дівчині виділять книжки по яким вона буде навчатися. Зв'язок з навколишнім світом треба буде на час обірвати, доки вона не стане на ноги.

-          Там у тебе через день буде заняття по бойовим мистецтвам, а також паркур. Вони будуть проходити зі мною індивідуально. Зараз я тебе відведу у твою кімнату, вас буде там жити у кімнаті четверо, тому сумно тобі не буде. Давай дійдемо, та продовжимо розмову.

  На шляху Маша зустріла ще двоє людей. Однією з них була Олеся. Марія була сильно здивована, а та дивилася на неї неначе на суперника. Схоже у майбутньому вони не раз пересічуться.

-          Прийшли, кімната 404, заходимо.

  У середині прямо перед очима стояли двоповерхові ліжка. Усі меблі сучасні, гарні. Зліва стояв холодильник, далі раковина. З іншої сторони шафи для речей. А біля ліжок були тумбочки, навіть на другому поверсі. Самі шпалери були кремового кольору, та з цікавими візерунками, а підлогу укривав дерев’яний паркет.  

-          Здрасьте, тьотя Маша. – глузуючись промовила Варвара, сидячи, на одному із ліжок.

-          Стривайте, ви будете зі мною жити? – оглянулась, та помітила на верхніх поверхах Марину та Катю.

-          Ага, уяви тільки, як неочікувано. – з іронією мовила рудоволоса.

-          Тобто ви знали?

-          Не зовсім, нам сказали, якщо ти вирішиш жити то будеш жити з нами, та ми і не проти, ти нам сподобалась. – Мовила Катя зверху над Варварою.

  Маша одразу зраділа, наче до рідних людей потрапила. Вона знала їх лише буквально день, але рада як ніколи їх бачити.

-          Що застигла, заходь! – крикнула Варя.

  Вони з Андрієм зайшли, та зачинили за собою двері.

-          Тепер ти будеш унизу, а я зверху. – мовила Марина.

-          Добре, дякую. – усміхнулась дівчина.

  Далі всі розповідали Марії, хто такі Колібрі, та що буде її чекати далі. Це напевно перший раз за ці п’ять днів дівчина почувалася у безпеці. Можливо потім вона зможе назвати це місце своїм домом.

***

  Ось і пройшло 5 днів. А чи може людина змінитись за такий короткий термін? Цікаве питання. Якщо взяти поміркувати, та взяти Машу і зрівняти її у перший день, та в останній, я не сказав би, що вона змінилась. У неї змінилися думки, ставлення до окремих речей, але не вона сама. Багато хто впевнений, що люди взагалі не можуть змінюватись. З цим я не згоден. Ми народжуємось та спочатку маємо певну основу, яка потім нашаровується в залежності від виховання, оточення, нашого сприймання. Якщо основу можливо і не змінити, так все інше змінити можна.

  Наш характер, це наша зона комфорту, до якого ми звикли. Люди бояться змін, тому їм важко змінюватись. Але також люди мають змогу адаптуватися. Якщо вийти із зони комфорту, та робити так завжди, то самі не помітите, як усе зміниться.

 Третє правило: виходь зі своєї зони комфорту, розширюйте свій діапазон, намагайтесь спробувати щось нове. Будучи завжди у цій зоні ви наче накладаєте на себе рамки. Давайте їх розширювати.

  Ви певно будете задаватись питанням: «А навіщо виходити із зони комфорту, якщо я і так гарно почуваюсь?». Тому люди і бояться пробувати щось нове. Я у відповідь запитаю вас: «А ви впевнені у тому, що якщо вийти із цієї зони вам стане гірше?». Можливо вам навпаки стане ще краще. Краще спробувати, і якщо не вийде, то взяти з цього якийсь урок, чим залишатись на місці та потім усе життя жаліти, що не спробували.