ГЛАВА ТРЕТЯ. БАЛ

3 день.

Ранок, 7:27.

  Маша прокинулась рано, і відразу увімкнула телефон.

 «Я бачу ти готова до більш серйозних завдань. Шосте завдання: у шафі знайдеш речі і інструкціїї. Починаємо грати по дорослому».

 Дівчина була виснаженна. Вона більше не хотіла грати, особливо, після смерті її подруги. У неї в голові знову і знову грав цей момент, коли вона вбивала Руслану. Як я могла так вчинити, що на мене найшло? Ці думки не покидали її.

  Вона навіть не пам’ятає, як дісталась дому. Єдине, що вона зараз розуміла, так це те, що їй потрібно закінчити цю гру.

  Вставши, вона пішла умитись. Як не дивно, руки були в крові. Дякувати богу, що батьки в тий час спали і нічого не бачили. Вирішила прийняти душ. Зайшла в кабіну, увімкнула радіо, де грав заспокійливий джаз, та стояла під потоком води.

  Весь час, як вода стікала по оголеному тілі дівчини, вона згадувала всі пережиті жахи за останні три дні: як покинув хлопець, як почала грати у гру, як її мало не згвалтували. По щоках почали текти сльози і питання:

-          Навіщо я наважилась грати? Я була просто розлючена, видався поганий день. І що? Чому дорогі мені люди помирають?

  Вона згадала всі події, намагалася опанувати себе, але як можна після такого оправитись. Вона захотіла звернутись до психолога. Вирішила прочитати інструкції до наступного завдання, та піти у школу, а на перерві зайти до Тетяни Петрівни.

  Відкривши шафу, вона взяла одяг та чорний пакет. Одягнулась вона по молодіжному: джинси, кросівки, реглан. Почала діставати все з чорного пакету. Там було червоне, дуже гарне та яскраве на вигляд, плаття, червоні туфлі, маленький пістолет, та ніж, який лежав у чохлі, який потрібно чіпляти на ногу. Цікаво, подумала вона. Ще плюс до цього був лист, та квиток з пропуском. Маша почала читати листа:

«Я дізнався, що твій батько любить полювати, а ще він часто брав із собою одну дівчину та також її навчав, я гадаю ти умієш цим користуватись….»

  І справді, коли Маша була маленька, батько часто возив її на полювання. Тож стріляти вона вміє. Вона завжди була вправною и багато чим цікавилась. Окрім полювання, вона любила паркур і вправно могла лазити по різним деревам та будівлям. Займалася танцями, особливо їй подобався стиль Танго. Марія була різносторонньою дитиною, що зараз, на думку куратора, їй дає перевагу.

«…Це добре, не треба буде вчитись. Нещодавно в це місто приїхав один олігарх, звати його Владислав Володимирович. У нього є інформація котра нам потрібна. В чохлі є додатковий карман, там флешка, туди треба її скинути. Шукати нічого не потрібно, це спеціальна флешка. Єдине, що треба, це ввести пароль «2738ВВ» , вставити флешку, відкриється програма, натиснути «ОК», дочекатись перезапису та втікати звідси. Чому там плаття? До нього додому такому новачку як ти не пробратись, тому нам пощастило, що він влаштовує бал на честь свого приїзду. Це дуже тяжке завдання, і тебе можуть викрити, тому у тебе ніж та пістолет. Годі дитячі забавки, це вже реальне діло. Сьогодні о 21:00, адреса на квиткові. Бажаю успіху!».

  Маші стало дуже страшно, а якщо її там вб’ють. Хоча, що може бути гірше. Вона передумала іти до психолога, та і у школу не було бажання прямувати. Але батьки вдома, а на вулиці зараз просто так не погуляєш, тому вона пішла.

  В школі, як не дивно всі знали про Руслану, тому ніхто не говорив з Марією. Всі їй дуже співчували. Вона для неї була все, була підтримкою, була опорою, стіною. Марія була розумною, Руслана була більш схильна до вечірок, завжди намагалась привернути до себе увагу, але вони доповнювали одне одного. Ніхто навіть і подумати не міг би, що саме Маша і вбила Руслану. Вона і сама досі не вірить. Просто такі були обставини. Які люди дикі, коли йде мова про виживання не дивишся хто друг, а хто ворог. Вони вбивають всіх на своєму шляху, ради того, щоб вижити. Нікому не можна вірити, ні до кого не прив’язуватись. Цей урок дівчина запам’ятала назавжди.

        Вчителі дозволили їй сьогодні піти раніше. Вони бачили, що Марія зовсім не в    

      гуморі. Дівчина не хотіла додому, купила собі морозиво та залишилась кататись на    

      гойдалці біля школи, як вони це завжди любили робити. До неї підійшов чоловік,  

      одягнутий у сіре пальто, чорні штани, туфлі, та сів на сусідню гойдалку. На вигляд

      років сорок-п’ятдесят. Темне волосся, серйозний погляд. До цього всього цього мав пишні вуса,  

     що підкреслювало його інтелігентну статуру.

-          Не боїшся захворіти у таку пору смакуючи морозиво? – сказав чоловік хриплим голосом.

-          А вам то що? – грубо відповіла дівчина.

-          Знаєш, два роки тому померла моя онучка. Вона також у холодну погоду захотіла морозива. Все просила «Діду, ну купи мені морозива.», вона була така чарівна, що я погодився. Через день вона захворіла. Спочатку був просто нежить, потім переросло в Ангіну. А далі все, смерть. Я часто задаю собі питання, а що якби я не купляв того морозива. Так, вона на мене би образилась, але була жива. Ми намагались її лікувати, але нічого не допомагало. Ми не розуміли, чому їй нічого не допомагало. Я себе дуже часто з’їдаю через цей випадок.

-          Дуже співчуваю вам пане, я також втратила дорогих мені людей, та і самій залишилось недовго.

-          Чому, ти також хвора?

-          Ні. Одне можу сказати точно, у мене немає виходу. Так яка різниця, як мені помирати?

-          Вихід є завжди, головне, щоб не було пізно.

-          Пізно вже, нічого не виправити.

-          Errare Humanum est – «Людині властиво помилятись», але це не означає, що нічого не можна виправити. Треба спробувати, а там як бог дасть.

-          Дякую за бесіду, мені стало легше. Як вас звати?   

-          Михайло Олександрович. А вас?

-          Марія.

-          Ну що ж, Марія, мені потрібно іти. Бажаю вам успіху. Ще побачимось.

-          Вам також.

  Після чоловік встав з гойдалки та пішов. Марія також не затрималась, їй треба збиратись. Не розуміючи як, але чоловік підняв їй силу духу. Вона ладна вижити, понад усе!

  Вдома вона приміряла свій наряд. Плаття їй було як влите. Вона була у ньому бездоганна. Воно підкреслювало її талію. Туфлі були трохи зависокі, їй було незвично так ходити. Дівчина думала, як це пройти повз батьків, та й щоб вони не замітили. Коли вони дізнались про Руслану, то стали щогодини ходити до Марії. Вона склала все приладдя у рюкзак, а батькам сказала, що хоче спати і просила її не турбувати. Зачинила двері у кімнату, під ковдру поклала подушки та вилізла через вікно.

  На шляху Маша обдумувала всі свої дії. Головне зараз не потрапити у руки поліції. Була ще одна проблема, дім великий, а де потрібний їй ноутбук невідомо. Вона не дуже любила накладати косметику, але зараз це було вкрай необхідно. Дійшовши за адресою вона помітила, що будівля не велика, а величезна, огороджена 2-х метровим кам’яним парканом. Поки вона віддалено перевдягалась заїжджали різні багаті машини. Смутило дівчину те, що всі були на машинах, а вона одна прийде так. Підозріло було б.

  Виглядала дівчина неперевершено. Ніж одягнула на праву ногу, а пістолет сховала в червоний клатч, котрий у неї був. Старанно, щоб не впасти вона підійшла до паркану, та подзвонила. Вийшов здоровань із кам’яним лицем та спитав, що їй потрібно.

-          Взагалі-то я на бал, чоловіче! – намагалась сказати як заможна жінка.

-          А де ваш квиток? – продовжував грубим тоном говорити охоронець.

-          Тримай! – подала йому своє запрошення.

-          О, вибачте Кароліна Мефодіївна, проходьте будь-ласка. – відразу м’яко сказав чоловік.

  Ну і вигадали ім’я та по батькові подумала Марія. Зайшовши усередину, вона не привернула до себе увагу. Лише офіціант подав келих шампанського. Трохи його п’ючи, вона намагалась зрозуміти куди їй йти. Будівля зсередини здавалась ще більшою ніж ззовні. Такий гарний стиль, 18 століття напевно. Дівчина обожнювала старі звичаї, а то 21 століття уж занадто новітнє, хочеться ретро трохи. Вона почувалась себе Попелюшкою на цьому балі, але треба не забувати про завдання. Почала роздивлятись різні двері, щоб зрозуміти де міг бути ноутбук. Боже, як їх багато. Так задивилась, що і не помітила як врізалась в чоловіка, мало не розливши на нього келих.

-          Ой вибачте будь-ласка.

-          Та нічого.

  Вона глянула на нього, він був не сильно старший за неї. Був дуже гарний, костюм йому дуже личив. Зачесане русяве волосся, м’який погляд світло-сірих очей, приваблива посмішка.

-          Пані, як вас звати? – брутальним голосом промовив юнак.

-          Кароліна. – ледве кажучи промовила дівчина.

-          Ви чуєте цю музику, Кароліна. Саме для Танго, обожнюю його. Потанцюємо? – не дочекавшись відповіді, узяв елегантно за руку дівчину та почав танцювати.

  Давно вона не зустрічала чоловіка, який так вправно танцював Танго. Її обличчя було невпевнене і водночас стримане. Під час танцю вони не розмовляли, а дали волю своїм почуттям. Так, дівчина була здивована таким різким жестом від партнера. Відразу видно нахабне та самолюбне. Всі звернули на них увагу, це був неперевершений танець. Машу не турбували навіть туфлі, вона повністю віддалась танцю. Вони танцювали так, ніби не один раз це проходили. Ніхто й подумати не міг, що вони перший раз бачать одне одного. В кінці всі аплодували, а потім знову зайнялись своїми розмовами.

-          А як тебе звати, незнайомцю? – запитала дівчина.

-          Вибачте за мою не тактовність. Мене звати Томас. – продовжуючи говорити брутально, відповів юнак.

-          Треба буде якось повторити, Томас.

-          Згоден.

-          Боже, это было прекрасно, браво. – сказав російською старий чоловіче, та підійшов до них.

-          Дякую. – сказала Марія.

-          У этой парочки талант. Константин, сфотографируй нас.

-          Да, сер. – відповів слуга, та дістав фотоапарат.

-          Вибачте, а ви хто? – розгублено спитала Маша.

-          Меня зовут Владислав Владимирович и я хозяин этого скромного дома. А как я могу вас называть юная Леди?

-          Кароліна.

-          А вас юноша?

-          Томас.

-          Каролина и Томас, не очень звучит, но танцуете вы отменно, я скажу. Я многих тут уже знаю, а вас я вижу впервые. Был бы рад с вами познакомиться. Расскажите о себе.

-          У мене своя научная лабараторія… - почав Томас, - та вже чимало зумів зробити на свої молоді роки.

-          Например?

-          Наприклад я винайшов один пристрій, який людину переносить у віртуальну реальність.

-          Очень интересно. Я слышал об очках, но такое, что бы взять и перенести. А это не опасно?

-          Я можу вам показати відео, як ми перевіряли безпечно чи ні. Якщо у вас є ноутбук, або комп’ютер, то я з радістю покажу вам.

-          У меня есть ноутбук, можно было бы, пройдёмте со мной. Каролина, пока мы идём, расскажете о себе.

-          Ееее….ну я маю мисливський клуб. У мене батько був мисливцем і я перейняла його хоббі.

-          Неплохо. Думаю отец гордиться вами. Вы так молоды. Никогда бы не подумал, что вам старше 18-и.

-          Дякую за комплімент. А розкажіть тепер ви про себе, чим ви займаєтесь.

-          Я думал те кто получил моё приглашение знает кто я такой.

-          Але я не чула про вас раніше. А на бал прийти я завжди рада. – Марія намагалась бути вітряною, але в той же час діловою.

-          У меня сеть ферм, на них я и живу.

-          Це дуже тяжка праця.

-          Естественно.

  Марії смутно вірилось, що він фермер. Не чесний точно. Чому тоді була би потрібна куратору його інформація з ноутбука.

  Поки вони підіймались на другий поверх, олігарх розповідав їм історію, про те як його батько був фермером, і як він сам захотів ним стати. Другий поверх був зроблений з червоного дерева, та мав багато дверей. Між дверями висіли картини, на деяких був зображений хазяїн дому.

  Вони зайшли в одну із дверей, та побачили дуже затишний кабінет. Все було на вигляд таким, наче дівчина перемістилась на століття два назад. Стояло декілька шаф. У деяких були прозорі дверцята, тому можна було розгледіти фотографії, сервізи та інші речі. На стінах були також картини. Паркет був скрипучий. Потроху вони наблизились до столу де був ноутбук. Я знайшла його, подумала Марія.

-          Ну что же, прошу. Покажите нам своё творение.

-          Так зараз. – дістав флешку Томас та вставив у ноутбук.

  Поки все грузилось, дівчина думала як все провернути. Їй допоможе тільки чудо.

  Раптом почулися вистріли внизу і крик людей.

-          Что случилось?! -  стривожився хазяїн.

-          Що сталось? – спитав Томас. – Що за галас?

-          Так Каролина, сидите здесь, а мы сходим и посмотрим обстановку, и вызывайте полицию. – закрив ноутбук Владислав Володимирович та пішов с хлопцем.

  Вони пішли, це мій шанс. Швидко відкриває ноутбук.

- Так….який пароль….. згадала!

  Вставила флешку, натиснула ОК і чекає. Дістала відразу пістолет. Звуки вщухнули. Німа тиша. Крім дихання дівчини нічого не чутно.

28%.

  Різко почула, як хтось підіймається сходами. Вона стривожилась.

39%.

  Хтось вже на другому поверсі, вона чує, як воно відчиняє всі двері. Одна за одної.

50%.

  Воно майже підійшло до дверей.

67%.

  Торкається ручки дверей, намагається відчинити, та двері замкнені.

77%.

-          Хто там? – Чується молодий, чоловічий голос.

89%.

  Починає вибивати двері.

95%.

  Вони майже зламані.

99%.

  Він зайшов. Чоловік не бачить нікого. Все було як і спочатку. Він також шукав ноутбук, тому став підходити до стола. Під столом як раз сховалась Маша. У неї лише тільки одні думки, все, смерть. Схоже він всіх вбив. Раптом згадала, ковпачок від флешки на столі. Він побачить його.

-          Вилазь! – пригрозив чоловік. – Ти загубила дещо. Я обіцяю безболісну смерть.

  Почувся звук перезарядки рушниці. Їй голос став знайомий. Наче вона вже знала його, але боялась виглянути. Та і звідки він знає, що я дівчина.

-          Маша, це я Олег. Виходь!

  ЩО?! Не може бути, він же помер, це жарт.

-          Давай поговорим. – почав Олег і потроху оглядав кімнатку. – Ти напевно думаєш, як я вижив. Я тобі розповім. Тільки вийди спочатку. Кохана…

  Різко він нахилив голову під стіл і побачив злякану дівчину.

-          Ку-ку. – та потягнув її до себе.

-          Не чіпай мене!

-          Руки! Віддай пістолет. – відібрав у неї зброю, та різко зв’язав руки, та посадив на підлогу.

-          Навіщо тобі це? – кричала дівчина.

-          Розумієш, нам всім брешуть. Це не просто гра, це іспит, ми лише фарш для них. Мене знайшли потрібні люди і врятували, але мені довелось зі всім попрощатись.

  Вигляд у нього був страшний. Він наче навіжений.

-          Ходімо зі мной, я тобі дам нове життя, краще. Але спочатку віддай флешку.

-          Та пішов ти сучий сине.

-          Ти же розумієш, що я все одно заберу у тебе її. Питання в том як, і чи будеш ти жива після цього.

-          Ти чудовисько, як ти можеш так легко вбити людину.

-          Теж саме питання можеш задати цим йолопам, що вигадали цю гру. Знаєш що це? Природний відбір. Виживає сильніший. Звуть себе «Організація», а самі роблять лихі справи.

-          А ти наче борець за добро?

-          Так люба. І я хочу бути з тобою, поцілуй мене. – нахилився для поцілунку.

  Воно у відповідь плюнула йому в саме лице.

-          Ну, я дав тобі шанс. Хоча я тебе розумію, тобі треба час. Давай так ти йдеш зі мною чи ні?

-          Пішов у дупу покидьок! Ти мене кинув, потім «помер», а тепер заявляєшся наче Єгова і пропонуєш свою віру. Та ти гірше ніж я думала. Як я могла повестись із таким покидьком. Яка я була сліпа!

-          Бачиш від чого я тебе вилікував. – з усмішкою сказав Олег. – Я так розумію відповідь «Ні», а отже у мене немає другого вибору як тебе вбити.

  Він прицілився прямо в голову дівчини.

-          Буваааай, крихітко. – сказав Олег.

  Раптом хтось ззаду його вдарив об голову вазою. Він впав та відключився.

  Рятівником став Томас.

-          З тобою все гаразд? – запитав він та почав розв’язувати дівчину.

-          Так, дякую.

-          Я поліцію викликав вже, треба тікати!

-          Зажди, навіщо тікати?

-          Я дуже сумніваюсь, що твоїм батькам буде супер побачити тебе в новинах, де ти перебувала у домі повних трупів, коли вони думали, що ти спала.

-          Звідки ти знаєшь?!

-          Марія я все знаю, я тебе сюди послав. Ти перекачала все на флешку?

-          Так це ти куратор!?

-          Нема часу на балачки, потім поговорим, тікаймо!

  Через пів години вони були за пару кварталів від події. Вона досі була у червоному платті, рюкзак залишився напроти будинку, біля сміття. Томас також був із нею. Вони не промовили ні слова з колишнього діалогу, хоча дівчина намагалась почати розмову, хлопець її зупиняв. Марія все гадала щодо цього хлопця, у неї було багато запитань. Вона була зла на нього, але в той же час дякувала, що врятував, але сам її сюди привів. Маша не знала як себе вести у цій ситуації.

  Її не покидала думка про рюкзак, його можуть знайти копи, дізнаються що вона була там и що тоді? Хлопець провів Марію додому, та допоміг залізти у кімнату через вікно. Але чому він нічого не пояснив, чому він мовчав весь час.

-          Може нарешті ти мені розповіси, що це воно таке було?! – злісно прошепотіла Марія, дивлячись униз на Томаса.

-          Скоро усе дізнаєшся…. – відвернувшись та готовий йти, додав, -…Правда якщо дійдеш до кінця. Бажаю успіхів, Марія, та солодких снів.

   Марії не було чого додати, вона розуміла, що він нічого їй не скаже, та й не стала затримувати. Вона тепер знає хто це, але чому було його не спинити, не відключити, не вбити? І ніж був і пістолет. Тепер дівчину тягне продовжити грати, та дійти до кінця, зрозуміти істину.

   Виходячи з балкону, вона помітила, що подушки, які були під ковдрою, тепер були розкиданні по всій кімнаті. Діло погано. Тут раптом зайшла мати дівчини, а ззаду неї стояв батько.

-          Ти чим думала?! Де ти ходила?! У що ти одіта?! – заверещала мати.

-          М…ма…мамо..я.

-          Ану іди сюди скотина! – вхопила мати дівчину за руку та кинула на ліжко. Увімкнула їй телефон та показала відео. На ньому зображена вона, напівгола у місті. Це те відео з якого сміялись у класі. – Як ти це поясниш?!

-          Мамо, я не винна, це не те, що ти….

У цей момент мати дала ляпас.

-          Ти почала грати у цю гру?! Відповідай гнидо!

-          Мамо, пробач, я не хотіла, воно…

-          З сьогоднішнього дня, ти, Маріє, сидиш під домашнім арештом! Зараз батько висуне ручку з вікна, щоб ти не втекла. Будеш під постійним наглядом. Телефон також я у тебе забираю.

-          Ні будь-ласка, я без нього не проживу.

-          МОВЧАТИ!!!!! У школу також будеш ходити з батьком, кімнату я твою зачиняю. Захочеш поїсти, у туалет, то зви.

-          Навіщо ти зі мною так? – почала плакати дівчина.

  Їй не відповіли, просто пішли, та закрили двері. А дівчина билась в істериці. Окрім цього вона розуміла, їй залишилось 24 години. Що ж робити, тепер батьки не довіряють дівчині. Мати взагалі ніколи взагалі Машу не била, а тут…

День 4.   

Ранок, 10:08

 

  Марія, лежачи на ліжку та відкинувши руки за голову, дивилась на стелю. Обмірковувала всі події, це єдине, що вона могла робити. Що мав на увазі Олег, коли говорив про «Організацію»? Для чого вони все це роблять? Скільки запитань, а відповіді жодної. Хоча…навіщо вже гадати, все одно залишилось недовго. Хах, мені треба книжки писати, навчу людей як епічно померти за 5 днів.

  Добре, що сьогодні субота, не треба йти у школу. Не вистачало зараз ще дивитись на лице дурнуватої Олесі. Раптом, вона почула, що хтось прийшов. Це був якийсь чоловік. Знайомий голос. Через хвилину зайшла мати і сказала вдягтись. Вигляд у неї був зляканий.

  Дівчина вдягнула піжаму темно-фіолетового кольору. На вигляд Маша вже виросла з цього наряду, але вона сама не часто так вдягалась, тому нове купувати не було сенсу.

  Через хвилину зайшов Іван Федорович, одягнений у свою поліцейську форму, та з папкою у руці.

-          Привіт Маріє, треба поговорити, але для цієї розмови тобі піжама не підійде.

-          Чому? – поцікавилась дівчина.

-          Тому що, ти їдеш зі мною, та з батьками у відділок.

-          Тобто?! – промовила вся сім’я.

-          Бєляєва Марія Владиславівна, ви обвинувачуєтесь у серійному вбивстві, вас заарештовано!

-          Іван, що за прикол. – спитав батько дівчини.

-          Пробач Владе, вона головна підозрювана. –відповів поліцейський.

-          Але вона ще дитина, їй лише 17 років!

-          Правильно, вона вже може отримувати покарання у повному обсязі. Марія, даю тобі 5 хвилин, щоб ти одягнулась.

  З цими словами Іван Федорович вийшов, а за ним і батько дівчини. Залишилась лише мати.

-          Що ти накоїла? – в істериці питає мати.

-          Це якась помилка, я нічого такого не робила, мене підставили. – почала виправдовуватись Маша.

-          Іван, друг сім’і. Невже ти гадаєш, щоб він оце усе так робив лише на здогадках? – різко обняла дівчину, і пішла на вихід. – Одягайся, ми тебе чекаємо.