ГЛАВА ПЕРША. #ЯГРАЮ

  Вечір, було напевно за десяту. Лив сильний дощ, але це не дивина для тутешніх мешканців Лондона. Було доказом те, що у кожного була парасолька. Але це був не звичайний дощ. Гримів грім, всі поспішали дійти додому. Лише дві хвилини тому тут був величезний потік народу. А тепер? Порожнеча. Наче весь світ зник. На асфальті була газета. Хтось напевно так біг, що упустив її. Вона настільки намокла, що було ні слова не розібрали, лишень майже розбірлива фотографія Єлизавети II, та число видачі газети. 22 вересня.

  Незабаром, по вулиці, спокійним кроком, ішов чоловік. Чорний плащ, капюшон, чорні туфлі. Його не хвилювали каплі, які потрапляли йому на одяг. Побачивши його, люди б дуже здивувались. Дивина, в 21-му столітті ходити у такому вигляді. Лице було майже закрите, старий вигляд. Він щось обдумував. Крокував впевнено, у нього була зустріч, але з ким?

  Він зайшов у телефонну будку. Набирає якісь цифри, але несхоже, що це номер телефону. Раптом, підлога почала опускатись. Чоловік наче на ліфті поїхав униз. Хто це? Як він таке зробив? Куди він прямував?

  Це була мала, сіра кімната, без вікон. Зі світла була лише одна лампочка. Всередині було два стільця, на яких сиділи чоловіки, та стіл, на якому лежало декілька папок з документами.. Обоє були багато вдягнені. Плащ, під яким був класичний костюм, лаковані туфлі, лише на обличчя були відмінності, також, у одного з них на правому мізинці була обручка. Цей чоловік мав сиве волосся, все лице у зморшках, та трохи вище верхньої губи зліва красувався невеликий шрам. Погляд він мав впевнений та спокійний. Напроти колега його був злегка молодшого віку, округлі окуляри та збуджений характер. Повнуватий, та волосся не мав. Нервово говорили, схоже не перший час.

-          Ти розумієш, зараз всі діти почали грати в цю гру, навіщо ти це все зробив? – збуджено говорив чоловік в окулярах.

-          Степан Іванович, це не просто гра, це іспит, лише ті хто зможуть вижити увійдуть в наші ряди. – спокійно відповів колега.

-          Це діти, Сергій!

-          Я не змушую їх проходити цей іспит, вони самі починають!

-          Вони ще малі, щоб вирішувати. Цей проект була погана задумка! Хоть хтось пройшов, хтось переміг?

-          Лише один.

-          Один....А померло тисячі!!! Якщо глава дізнається, що це через тебе то..

-          То нас обоїх вбють, а не тільки мене! – Перебив чоловік. – Ви самі спочатку були за, чому ж тепер даєте задню?

-          Я не думав, що все так буде. Я вважав, люди будут знати на що ідуть.

-          А вийшло так!

-          Раджу...Ні, наказую припинити міссію!

-          Діти сприйняли це як новий жарт. Не думаю, що вони без нас так просто це припинять.

-          Згоден з тобою. Але треба щось робити!

Раптом різкий грубий голос зупинив розмову, та промовив:

-          Я нікого вбивати не збираюсь. – Увійшов чоловік, який ще хвилину тому був на вулицях Лондона. – Це була добра ідея. Наші ряди поповнило вже чимало хлопців і дівчат, а не одна людина, – почав крокувати вздовж кімнати. – Молода кров…Степане, так, ми припиняємо цей проект. А будуть діти грати далі або ні це вже неважливо. Вони скоро і так припинять, їм просто надоїсть. Залишилась одна секретна деталь і «Проект Колібрі» буде готовий. – зняв капюшон, після чого можна було розгледіти його обличчя. На вигляд років сорок. Темне волосся, серйозний погляд, погляд лідера. До цього всього мав пишні вуса, що підкреслювало його інтелігентну статуру.

-          Михайло Олександрович, що ви хочете зробити? – спитав Степан Іванович.

-          До нас прийшла свіжа кров, і пройдуть всі іспити найсильніші. А із них я зроблю армію, до того ж проекту треба голова – моя права рука. Це один із цих дітей.

-          Я не розумію чому саме діти, чому саме проект «Колібрі», що це за проект? – занервовано далі питав чоловік.

-          Тобі цього поки знати не потрібно. Сергій, ти мені потрібен, зайди до мене завтра після восьми.

-          Добре! – відповів чоловік.

-          А тепер розходимось! Хутко!

 

***

 Ми завжди потрапляємо під вплив народу. Чому саме люди почали грати у цю гру? Тому що це «Модно». Але якщо розібратись, то все стає інакше. Діти починають грати і вмирають. Отже, це погано! А ми далі продовжуємо грати. Знаєте чому? Всім цікаво, що буде коли виграєш, довести, що ти не вони, особливий. Чому ми граємо – ради перемоги! А тут перемога яка? Смерть! Може все не так просто як ми бачимо?

  Уявіть, перед вами ваша мрія, яку ви хочете досягти. Але не можете. Така собі недосяжна мрія. А що як я вам скажу ви можете її досягнути. Ми спроможні на великі речі. Ще п’ятсот років тому Леонардо да Вінчі вважали безумною людиною. Говорив, що ми зможемо літати, як птахи. На той час це було смішно, а зараз існують літаки.

  Людина може багато, їй тільки потрібно дати вірний напрям. Ви тільки запрограмуйте її і вона зробить все що ви забажаєте. Перше правило: аналізуйте. Аналізуйте всі деталі, намагайтесь дізнатись всі кроки подальшого сюжету. І знаєте що – у вас нічого не вийде. Тому що вам потрібно перестати бути сильно уважним. Відкрийте нове чуття. Подивіться на світ з іншої картини. Всі ми люди і всі ми хочемо бути розумніше. Всі ми знаємо про фокуси. Найбанальніший із них з картами. Вам говорять загадати карту і потім вам її показують. Нам відразу захочеться дізнатись секрет, бути хитрішим фокусника. Так ніколи не буде з досвідченим майстром. І це не через спритність рук. Ви просто дуже уважні та не бачите простого.

  Якщо ви хочете побачити себе з нового боку. Дізнатись секрет наших почуттів і як керувати ними. Читайте далі…

***

Ранок, дитяча кімната, 8:04.

-          Дідько, знову проспала!

  Це була дівчина Маша. Блондинка, худенька, невеликого зросту, має гарні зелені очі. Дівчина була дуже гарна і розумна, але завжди запізнювалась куди б їй не доводилось іти.

  Зараз вона бігла у школу, навчається вона в одинадцятому класі. Всі вчителі звикли до її вічних запізнень, але не карали, тому що вона гарно вчилась, та і знали її як добру дівчину, а не ліниву ученицю.

  Звонить телефон:

-          Алло, Маша ти де? – сказала подруга Марії.

-          Руслана, я знову проспала, зараз вийду.

-          Вибач, але мені потрібно раніше прийти, я не зможу тебе чекати.

-          Ну добре, йди, я скоро буду в школі.

  За десять хвилин дівчина була одягнена у шкільну форму: чорна спідниця, біла сорочка, та піджак. Одягнула чорні туфлі й пішла у школу.

  Останнім часом, Маша спілкувалась лише з Русланою, так як всі почали грати у смертельну гру, а дівчина не схотіла. Вона вважала її дурною та була у шоці, що люди самі йдуть на безглузду смерть. Тому, діти не любили її. З кожним днем помирало багато дітей, але все одно всі через азарт починали грати і втягувались. А Марія стала вигнанцем для свого колективу, лише Руслана підтримувала її – подруга дитинства.

  Завдяки цій грі батьки почали контролювати дітей, проглядали їх телефони, а також нікуди не відпускали. На вулицях ходила поліція і ловила дітей якщо ті були самі у вечірній час. Це насправді допомагало, але не сильно. Діти тікали за домів, та мали фальшиві телефони які їм видавали. Серйозний підхід для такої «гри».

  Машу не контролювали батьки. Вони бачили її ставлення до цього всього, та довіряли їй. Шкода, що лише Руслана як і Марія розуміли всю правду.

  Вони обоє ніколи не були авторитетами у школі, не дивлячись на те, що Маша була чарівно красива, та мала популярного хлопця. Це останнім часом було єдиним, що не давало дівчині зійти з розуму. Але і у них останнім часом не дуже складалось.

  Його звали Олег, він був спортсменом, високого росту, з красивим тілом, чарівним голосом та чорнявим волоссям. За ним бігало пів школи. Але він покохав Машу.

  Все у них почалось, як вони разом вивчали математику. Йому вона тяжко давалась, тому Марія йому допомогла. І якось одним вечором Олег захотів їй віддячити та приніс букет її улюблених білих троянд, та коробку молочного шоколаду. Якось у неї запитали, чому саме білі троянди вона полюбляє, на що Маша відповіла, що вони як чистий лист, як щось нове та світле. Тоді дівчина хотіла подивитись фільм, купила попкорн. Запропонувала йому скласти компанію, він погодився. Під час фільму вони почали його бурно обговорювати. Дівчина здивувалась, як розумно говорив хлопець про цей фільм. Потім вони почали говорити про життя, задавали одне одному питання про себе:

-          Хочеш сказати, що найпопулярніший хлопець у школі соромиться поцілувати дівчину, яка йому подобається? – з посмішкою говорила Маша.

-          Ей! Не треба тут насміхатись. Просто…просто може та дівчина цього не хоче, та отримаю я по голові потом. – знову соромлячись казав Олег.

-          Я вважаю краще спробувати, ніж потім жаліти все життя.

-          Так, але я думаю..

  На цьому моменті Маша його перебила, поставивши палець біля його губ.

-          Не думай, а дій! – і сама поцілувала хлопця

  Через секунду вона зрозуміла, що втратила контроль і різко відійшла від хлопця на декілька метрів.

-          Вибач! Яка я дурепа!

-          Ти чого?

-          Так я знаю, хто я, аааа хто ти. Я...я не знаю, що на мене надійшло. Пробач мене будь-ласка. Я більше так …..

  Раптом хлопець сам підійшов і поцілував Машу.

-          Що…що ти робиш? – спитала здивовано дівчина.

-          Я дію, як ти і порадила мені.

Це було романтично. Вони обняли одне одного. Закохані забули про фільм та лише продовжували цілуватись. З того дня вони почали зустрічатись. І ось пройшов майже рік.

Школа, 8:42

 Стук у двері кабінету:

-          Вибачте за запізнення! – промовила Маша.

-          Сідайте Маріє! – промовила вчитель із психології Татьяна Петрівна. Повненька жінка із рудим пишним волоссям до лопаток. Зелена кофтинка та чорні класичні штани.

 Кабінет був доволі пустий, білі стіни, густо-червона підлога, дерев’яні столи, та вазони різних квітів на підвіконнях.

 Сіла дівчина біля Русланни і запитує:

-          Що я пропустила?

-          Вона нам розповідає про гру. – Тихо мовила подруга.

-          Що?! Знову! Та це не допоможе.

-          Маша, ти ще не почала грати, сміливості не вистачає? – запитала русса дівчина сзаду.

-          Олеся, йди в дупу! – Сказала злістно Марія. - Я не дурна щоб грати у такі ігри!

-          Та ну, он Руслана також почала, ти тепер єдина хто не грає. – Посміхаючись сказала Олеся.

-          Руслана!!?? – від шоку відняло мови у героїні.

-          Вибач подруга, але я вирішила спробувати, я вже на третьому рівні. – відповіла Руслана.

-          А скільки взагалі рівнів? – спитала Маша.

-          Десять рівнів. – сзаду почула голос Олесі.

  До кінця уроку дівчата не розмовляли, а після перерви Марія пішла на другий поверх. Вона була дуже засмученна і здивована. Як так її подруга вирішила піти на таку дурницю. Коридори були пусті. Діти майже не ходили у школу, всі виконували якісь завдання. По школі ходила охорона. Всі сумнівні місця охороняла поліція, але вони все одно якось грають. Дуже дивно, невже влада не може це припинити? Ці думки проникали у дівчину, та не давали їй спокою ні на секунду.

  Сама школа була пяти поверхова, класс дівчини на третьому, а її хлопця на другому.

Прийшла СМС: Кохана, треба поговорити, чекаю тебе на нашому місті!

Це повідомлення не дуже втішило Машу, а їхнє місце було біля школи на гойдалці.

  По дорозі вона обдумувала, чому Руслана піддалась цьому, лишень місяць назад говорила, що це все дурня, а тепер. Але за цей час з’явилось багато самозванців. Їхня школа налічувала тисячу чотириста двадцять дітей. Насправді грають дітей сто приблизно. Тільки подумати сто! А скільки шкіл таких? Як би вона хотіла всіх дітей захистити, але не знала, як.

-          Тепер навіть Руслана! – промовляла у себе в голові Марія.

  Вона вийшла із школи, було вітряно, похмуро. Наче ось піде дощ, але його все не було. Дівчина намагалась заспокоїти себе и підготуватись до зустрічі з Олегом.

  Після випадку коли останній раз Марії писали, що хочуть поговорити її бабуся померла, тому дівчину такі слова лякали.

  На шляху вона зустріла поліцейського Івана Федоровича. Цей чоловік був другом сім’ї, поважною персоною вдома. Виглядав він жвавим, шкіра на лиці була зморщена, серйозний вигляд та густі вуса, одягнений в уніформу та з папкою в руках. На роботі він був дуже суровий та відповідальний, а так у звичному житті Іване Федорович дуже добра людина. Не смалить, майже не вживає алкоголь, його пристрасть завжди були торти матері Марії.

-          Привіт Маша, щось сталось?

-          Доброго ранку, дядько Іван, ні, не зовсім.

-          Тебе хтось образив, чи що?

-          Краще сказати «дістали», а дістали своєю дурнуватою грою.

-          Не бійся, все буде добре. Я тобі ось, що скажу…тут багато самозванців а не кураторів, тому все не так страшно. Ця тема вже йде на спад. Плюс поліція приняла міри.

-          Цікаво почути які.

-          Ну дивись: дахи закриті, з сьогоднішнього дня буде встановлено комендантський час, поліція буде патрулювати по місту, також уже підключилась кіберполіція та починаємо виловлювати цих кураторів. Далі вже задача батьків, слідкувати за своїми дітьми.

-          Я вже бачила як патрулюють, сподіваюсь посилений режим допоможе, але тоді, що ви тут робите?

-          То там вже є справи у мене. Добре побіжу я, кажи якщо тебе хтось образить.

-          Добре, дякую вам, бажаю успіхів.

Ця новина сподобалась Марії, у неї навіть піднявся настрій, але тривога залишилася. Вона хутко пішла на гойдалку, там її чекав Олег.

Гойдалка біля школи, 9:17.

-          Привіт Коханий! – хотіла поцілувати хлопця, але той спинив. – Що сталось?

-          Розумієш, нам треба розійтись!

-          Що?!...Що ти таке кажешь Олег!

-          Всі почали грати у цю гру, а ти ні, це і на моєму авторитеті вдаряє розумієш, та й покохав я іншу.

-          Тобто, ти кидаєш мене через дурнувату гру? – злісно питала дівчина, та ледве стримує сльози. – Через свій дурний авторитет, так!!??

-          Ні, просто я тебе більше не кохаю, пробач! – сказав, і швидко розвернувшись пішов, залишивши дівчину на самоті.

-          Та і пішов ти, скотина! – вслід кричала йому героїня.

  Маша, не повернулась у школу, а побігла додому, зла і вся у сльозах. Зайшла у квартиру, гупаючи сильно дверми. Дома нікого не було, батьки були на роботі. Далі вона зняла взуття, та пішла у кімнату і почала все трощити і кидати. Порвала всі фотографії с хлопцем, скинула все зі столу, жбурляла все, що тільки можна об стіну. Ходила з одного краю кімнати до другого. Вона дійшла до точки кипіння, вона ненавиділа цей світ. Вона хотіла померти. Їй прийшла тільки одна думка в голову:

-          Ах ти паскуда, довбана гра, спочатку ти забрала у мене друзів, потім найкращу подругу, а тепер і хлопця. Ну все!!!

 Взяла свій ноутбук і, зайшовши на сторінку свою, написала на статусі наступне: #Яграю.